Chapter Text
— Но́барі-ноба́рі бат ю… ай хев но́барі-ноба́рі бат… ю.
Ледве перебираючи ногами, Слава йшов по автомагістралі з пляшкою вина. Ніколи тут не ходив, а тепер чортзна-як заліз. Київ — місто машин, нічого для людей. Схоже, він вийшов на середину цього моста. Внизу якось не було видно переходу до нормального тротуару чи хоча б чогось, що за правилами дорожнього руху могло дозволити йому пройти без переважаючого шансу подохнути під колесами. Але ж і зайшов він сюди не з великим шансом вижити — перебігти дві смуги як квест двадцять першого століття. Та кому він тепер здався…
— Нобарі-нобарі бат… ю.
Слава сперся на огорожу й глянув вниз на такі ж шість смуг, повз які він крокував вже десь півгодини. Тільки знизу. Срані магістралі.
— Ай хев нобарі-нобарі бат ю.
Він поставив пляшку на землю й, витягнувши з рукава куртки рукав гуді, витер ним соплі, що текли точно від контрасту його гарячої голови та цього вечора. Ще й сніг пішов. Три тижні не було і от знов.
— Ай хев нобарі-нобарі бат ю.
Єдині слова, не факт, що вірні, з якоїсь дівчачої корейської пісні, котру років десять тому палко любила його сестра. І вони так вперто засіли в його голові.
— Нобарі-нобарі.
Він не бачив її два роки. І більше не побачить.
Спочатку вдавав, що дуже зайнятий, — суміщати навчання і роботу, та ще й диплом на останньому курсі справді було нелегко, але якось же ж знайшов у двадцять першому році двісті годин на ту Зельду*. Минулого року хоч справжня була відмовка — не хотілось повертатись в Харків під обстріли, кликав Ольку з батьками до себе, до Києва, але вони були дуже вперті. Сімейне.
— Нобарі-нобарі бат ю, ай хев но…
Очі таки затопило сльозами, а в горло наче води налили, але її було ніяк не проковтнути. Слава закрив обличчя долонями.
Її більше не було. Разом з тим йолопом, що сором’язливо заливав до неї шість років тому. Кохання довело.
Позаду своєю противною сиреною жужукнула патрульна автівка, й за мить хлопнули дверцятами.
— Не в мою зміну, Ромео, — пролунав знайомий чоловічий голос. — Підійдеш сам або штраф випишу.
Ще цього йому в житті не вистачало. Втерши носа востаннє, Слава розвернувся до полісмена й підступив трохи ближче, але так, щоб він ще не зміг до нього дотягнутись. Сержант Андрій знову з’явився в його житті в не зовсім зручний момент. Яку перевірку на блокпості чи зустріч з поліцейським у цивільному взагалі можна було назвати зручним моментом? Ну, хіба що ту, де Слава ледь не розбив голову об лід прямо перед своїм під’їздом, а цей чорт так вчасно вберіг його від неприємних, болючих наслідків. І ще минулі дві, коли він таки встигав не пустити його на автомагістраль і на патрульній автівці по-добросусідськи підкидав додому. І остання, що почалась з домашніх вареничків від сусідки сержанта й закінчилась за кухонним столом п’яними поцілунками та ніжними дотиками чужих пальців до його колін. Остання. Два тижні тому.
Від цих думок стає взагалі бридко на душі. Ольки більше не було, а єдина людина, з котрою Слава тільки-но почав почуватись справді добре, просто зникла. Він навіть не встиг спитати номер квартири Андрія, хоча радше за все для нього це була просто гра чи експеримент. Жорстокий експеримент.
Мабуть, його напарник, що був за кермом, вже ненавидів Славу, бо саме йому щоразу доводилось намотувати ці всі кола-повороти, щоб виїхати в правильний бік.
— Я не збирався… — Слава зиркає на пляшку та одразу переводить погляд на огорожу між ним та сержантом. Той кривить усмішку.
— Егеж, і пляшка не твоя, — сержант киває на його наполовину випите вино. Слава знову озирається й повільно відступає на півкроку.
— Я просто… — заводить руки за спину. Пуховик жахливо товстий, заважає своїм наповненням під пахвами. Слава відчуває насмішку з боку сержанта. Навіть якщо її немає. П’яна депресивна параноя. Велике бажання виправдовуватись. — Я йшов додому… запізнився на останній поїзд… ще не ходив тут пішки… джіпіес взагалі херню видав… я не розумію…
Слава хмуриться, щурить очі та врешті-решт дивиться на сержанта мов на дуже яскраве сонце, і на очах навертаються сльози. Він не плаче. Він не може зараз заплакати.
— Скористаєшся послугою приватного таксі? — спершись на огорожу, сержант протягує іншу руку до Слави, але таки не може до нього дістати.
Кивнувши, Слава вкладає в його долоню свою. Андрій схиляє голову трохи на бік й, зім’явши всміхнені губи, дивиться на нього як на недолуге котеня. Слава не розуміє, що вже встиг зробити не так.
— Пляшку свою не забудь.
— Вона не моя, — чомусь бреше.
— Ану дихни, — Андрій нахиляється трохи вперед, але не смикає Славу на себе. І за це спасибі. Славі соромно; хочеться провалитись під землю. Дурна дитяча брехня. — Отже, розпивання алкогольних напоїв в громадському місці.
— Я більше не буду, — Слава швидко хапає ту пляшку за горло. — Моя сестра сьогодні… — померла. Не може вимовити це слово. Досі не може до кінця в це повірити. — В її будинок ракета… — прилетіла.
Андрій міцніше стискає його долоню й допомагає перелізти через огорожу, та після цього не поспішає відпускати.
— Співчуваю, — підводить до задніх дверцят автівки, відчиняє. — Ми не психологи, але можу набрати одного, поспілкуєшся.
— Не треба.
До дому вони доїжджають майже в повній тиші; лиш поліцейське радіо час від часу шумить. Схоже, у сержанта новий напарник, небалакливий, або просто вже подумки бажає Славі прийняти ванну з феном. Подякувавши за послугу, Слава смикає дверцята, але вони не відчиняються.
— Чекай, — мовляє Андрій і, вийшовши з машини, відчиняє йому. — Щоразу забуваю. Чекай, — він заглядає до свого колеги. — Я його до дому відведу.
— Та не варто, — бурчить Слава, хоч і розуміє, що так буде краще.
— Не випендрюйся, — всміхається Андрій й, захлопнувши дверцята, підштовхує Славу до під’їзду. Що ж з цим зробиш…
Слава волочить свої ноги в напрямку дому. Три роки вже живе у цій квартирі, а на автомагістралі ще ні разу не лазив. Світла знов немає. Пішки на п’ятий поверх. Андрій вмикає свій ліхтарик. Завдяки Славі вони повзуть повільно, але Андрій додає трохи впевненості щоразу, як хапає захеканого Славу під руку й підтягує за собою. Один точно спортсмен, а інший спеціалізувався на гуртяжних вписках.
Діставши ключ, Слава починає копирсатись в замку. Вічно він залипає, та ще й півпляшки вина дають своє. За хвилину він озирається на Андрія, котрий, склавши руки на грудях, з жалісною посмішкою спостерігає за цим цирком. Слава мружиться так, що з ока ледь сльоза не тече. Таких підстав життя йому ще не робило. Він вже перебрав штук десять причин, чому Андрій на нього так дивиться, але найбільш вартою уваги Слави є та, де він вважає його якимось недорозвиненим гомункулом, котрий вже двадцять три роки дивним чином виживає у цьому жорстокому світі.
Нарешті ключ провертається далі, натякаючи на перемогу. Збоку лунає шурхіт поліцейської куртки, і в цю ж мить клацає замок. Слав відчуває, як його тіло накриває хвилею спочатку жару, потім морозу. Він зробив це .
— Не запросиш на каву? — немов знущається Андрій. Він же на службі…
— Твій напарник… — згадує Слава. Даремно.
— А так би запросив?
Андрій підступає ближче. Слава втискається спиною в ледь прочинені двері. Хоче крикнути, вдарити, заревіти; нагадати, що в нього сьогодні найхуйовіший день в житті. Але мовчить. Андрій обіймає його однією рукою за плечі, наче й несильно, і не притуляється всім тілом; кладе долоню на потилицю Слави й прихиляє до свого плеча.
— Жартую, не хвилюйся. Мені шкода тебе… і твою сестру.
Повністю видихнувши, Слава відпускає себе й зручніше влаштовує голову на плечі Андрія. З правого ока таки сповзає сльоза. Він хапається за жахливу патрульну жилетку, стискає скрипучий матеріал, тягне трохи на себе, але Андрій не піддається, навпаки, відсторонюється.
— Я знаю, як воно, — чужа долоня досі гріє потилицю. — Заходь завтра до мене. Після полудня. Посидимо разом.
— Не знаю.
— Обіцяй зайти. Хоча б на п’ять секунд, щоб я знав, що ти живий. Сто четверта квартира. — Іронічно. — Мені час іти, — але стоїть, дивиться. Наче чекає від Слави дозволу піти.
Десь за хвилину переглядок Слава розуміє, що таки має сказати хоча б щось, щоб Андрій нарешті пішов; видавлює з себе тихе «окей». Той стримано всміхається й проводить долонею по його плечу.
— Як не покажешся до першої, я сам по тебе прийду.
Андрій тікає як той парубок, що розбив сусідам вікно. Навіть не притримує двері, що пропускають його до сходів, тож вони голосно бахкають. Слава рушає до них, прочиняє трохи й слухає, як той біжить по сходах. Швидко та наче через одну перелітає. На диво, ці різкі кроки заспокоюють Славу.
Він в цьому місті не один.